|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
 |
|
|
Паризький фотограф Лоран Бенаім у захваті від сексу, його різноманітності, бажань та прагнень людей реалізувати свої фантазії. Моменти задоволення зачаровують його і в прекрасній, і в потворній формі. У нього немає критеріїв естетичного відбору, його цікавлять лише прояви людського бажання.
Втім, Бенаім рідко фотографує прозаїчний потяг чи просто статеві акти. Його моделі створюють шоу, приносячи до студії свої незвичайні інтереси, а він виступає лише свідком та документалістом, пропонуючи творчу підтримку та нейтральну камеру. Він знімає лише аматорів, чиї життя варіюються від білих комірців до імпровізованої циркової інтермедії. Молодих та старих, гетеро, геїв та трансгендерів, цілком здорових та з дивними вадами.
З 1999 року їхні візити до його великої студії в паризькому передмісті Монтрей зі струмочків перетворилися на потік через розголос, що їхніми примхами та ідеями-фікс не просто захоплюються, а й перетворюють на мистецтво за допомогою техніки друку XIX століття, якою рідко послуговувалися останні 100 років.
У 1982 році Бенаім отримав фах фотографа та відкрив власну справу, але в душі він був фотохудожником, який завжди шукав способи перемогти фотографічний реалізм.
У 1991 році він бачить антикварне фото, з першим поглядом на яке розуміє, чого прагне. Шляхом численних проб та помилок він опановує біхроматний друк. Процес нудний, тхне та ще й, можливо, отруйний, але з 1996 року Лоран Бенаім використовує виключно його для перетворення своїх вражаючих сексуальних знімків на нестандартні французькі листівки, що друкувалися, мабуть, десь у вогких підвалах борделів Belle Époque.
Техніка дозволяє згладжувати крайнощі теми, приводячи роботи Лорана Бенаіма до галерей Парижа, Берліна, Мілана, Люксембурга, Цюріха та, звісно, Інституту Кінсі з сексуальних досліджень у Блумінгтоні в штаті Індіана.
|
|
